понеділок, 5 вересня 2016 р.

Результати виборів командира класу


1 голос- Гриценко Т., Медлярський Д., Гречина А., Берестень С.
2 голоси - Козлов О.
3 голоси - Чернов І., Белінський Д.
13 голосів і посада КОМАНДИРА класу - ДАР'Я МІШКОЙ.
Вибір ваш, працюймо разом на УСПІХ.
Дашу щиро вітаю із посадою, нехай тобі вистачить учнівської мудрості стати зразком для інших та привести клас до перемоги!!!

неділю, 4 вересня 2016 р.

НОВИЙ НАВЧАЛЬНИЙ РІК 2016-2017 СТАРТУВАВ!!!











ЩАСТИ НАМ УСІМ НА ШЛЯХУ ДО ЗНАНЬ ТА ВДОСКОНАЛЕННЯ!

вівторок, 2 серпня 2016 р.


О.С.Пушкін

19 жовтня

Переклад: С. Крижанівський

 

 
Роняє ліс багряний свій убір,

Сріблить мороз поля зів'ялі й голі,

Прогляне день, неначе мимоволі,

І падає за край окружних гір.

Палай, камін, у келії дозвільній;

А ти, вино, негод осінніх друг,

Хоч би на мить у чаші цій похмільній

 Дай забуття моїх гірких недуг.

 

Печалюсь я: до друга дальній світ,

З яким запив би довгу я розлуку,

Якому б міг сердечно стиснуть руку

 І побажать веселих безліч літ.

Я п'ю один; дарма моя уява

 Товаришів скликати поспіша;

Не чую я знайомої появи

 І милого не жде моя душа.


Я п'ю один. На берегах Неви

 Товариші мене сьогодні чують...

Але чи й там усі з вас бенкетують?

Кого іще не дочекались ви?

Хто зрадив ще чудову нашу звичку,

Кого забрав холодний світ од вас?

Хто не прийшов на братню перекличку?

Чий голос змовк? Хто передчасно згас?

 
Він не прийшов, кудрявий наш співець,

Гітари вже не чути голосної,

Під міртами Італії ясної

 Заснув навік, і дружній чийсь різець

 Не вирізьбив на російській могилі

 Там мовою вітчизни кілька слів,

Аби знайшов слова привіту милі

 Син півночі, що в край чужий забрів.

 
Чи ти сидиш в кругу товаришів,

Чужих небес коханець нетерплячий?

Чи знов ідеш на тропік ти гарячий

 І вічний лід опівнічних морів?

Щаслива путь!.. З ліцейського порога

 На корабель ти став без вороття,

І з того дня в морях твоя дорога,

О, хвиль та бур улюблене дитя!

 
І ти зберіг у долі мандрівній

 Прекрасних літ всі звичаї недавні:

Ліцейський шум, забави наші славні

 Між хвиль морських жили в душі твоїй;

Ти простягав нам із-за моря руку,

Ти нас одних у спогадах носив

 І повторяв: на довгу ще розлуку

 Незбагнений нас фатум осудив!

 
Міцний навік, о друзі, наш союз!

Він, як душа, одвічний, неподільний;

Незрушний він, прекрасний і свавільний,

У затишку родився дружніх муз,

І нас куди б не кидала година,

І щастя теж куди б не привело,

Незмінні ми: весь світ для нас чужина.

Вітчизна нам — лиш Царськеє Село!

 
Із краю в край грозою гнаний я,

Серед тенет недолі грозової,

Схвильований я дружбою новою,

І голова схиляється моя...

З благаннями печальними бентежно,

З надією юнацьких світлих літ,

Віддавсь другим я друзям безбережно.

Та був гіркий небратній їх привіт.

 
І нині тут, в забутій глушині,

В оселі хуг страшних і снігопаду,

Я радісну й солодку мав відраду:

Я трьох із вас, о друзі, в тишині

 Тут обійняв. Поета дім опальний,

О, Пущин мій, ти перший навістив;

Ти звеселив вигнання день печальний,

В ліцея день його перетворив.

 
Ти, Горчаков, щасливець з перших днів.

Хвала тобі — холодний блиск фортуни

 Не заглушив душі твоєї струни:

Все той же ти для нас, товаришів.

Нам різну путь судьба судила строга,

Ступивши в світ — ми швидко розійшлись,

Та ось звела нас польова дорога,

Зустрілись ми й по-6ратськи обнялись.

 
Коли спіткав мене фортуни гнів,

Для всіх чужий, бездомний, сиротою

 Під бурею поник я головою

 І ждав тебе, віщун пермеських дів.

І ти прийшов, син лінощів натхненний,

О, Дельвіг мій, твій голос пробудив

 Сердечний жар, що довго тлів священний,

І радо я судьбу благословив.

 
Пісенний дух з дитинства в нас горів,

І дивний пал натхнення ми пізнали;

Ще з юних літ дві музи нас вітали,

Солодкий дар їх нас ласкаво грів:

Та вже любив я оплески і славу,

Ти ж для душі і муз лише співав;

Свій дар життя я тратив без угаву,

Ти ж геній свій у тиші звеличав.

 
Служіння муз не терпить суєти,

І мусить буть прекрасне величавим:

Та юнь зове нас усміхом лукавим,

І велич мрій нас кличе у світи...

Отямимось — і скорбними очами

 Ми дивимось в минуле без надій.

Скажи, Вільгельм, було ж таке і з нами,

По музі брат і друг коханий мій?

 
Пора, пора! Душевних наших мук

 Не вартий світ; розвіємо оману!

Сховай життя у самоту туманну!

Я, друже, жду твоїх стискання рук.

Прийди, огнем розмов своїх одразу

 Ти наладнай сердечні струни знов;

Згадаємо бурхливі дні Кавказу,

І Шіллера, і славу, і любов.

 
Пора й мені... Гуляйте в добрий час!

Відрадне я вже чую зустрічання;

В поетове повірте віщування:

Промчиться рік, і знову я між вас.

І прийде строк надій моїх завітних,

Промчиться рік, я буду знову ваш!

О, скільки сліз і вигуків привітних,

І піднятих угору скільки чаш!

 
Ми першу з них у день знаменний цей

 Наллєм повніш в честь нашого союза!

Благослови, моя весільна муза,

Благослови: нехай живе ліцей!

За вчителів, що честь і юність нашу

 Леліяли, за мертвих і живих,

Здіймім до уст манливу повну чашу,

Забувши зло, за благо вип'єм їх.

 
Повніш, повніш! Поки зійде зоря,

Усі до дна, до краплі випивайте!

За кого ж це? О, друзі, відгадайте...

Ура, наш цар! Так! вип'єм за царя.

Людина він! Владає ним хвилина,

Він раб чуток, раб сумнівів, страстей;

Простім йому неправеє гоніння:

Він взяв Париж, він заснував ліцей!

 
Гуляймо-бо, поки ще дальня путь!

Але наш круг із кожним днем рідіє;

Хто в гробі спить, хто дальній сиротіє;

Судьба зорить, ми в'янем; дні пливуть;

Старіємо, і тихше серце б'ється,

І нить життя кінчаємо снувать.

Кому ж із нас під старість доведеться

 Самому день ліцею святкувать?

 
Нещасний друг! у нових поколіннях

 Набридлий гість і зайвий і чужий,

Згадає нас в дні зустрічів незмінних,

Закривши зір схвильовано-сумний.

Хай стріне він, і радий, і печальний,

За чашею цей день після негод,

Як нині я, вигнанець ваш опальний,

Його провів без горя і турбот.

 
1825

 

 РУБРИКА "ЧИТАЙМО РАЗОМ ЗА ПРОГРАМОЮ" ( 7 КЛАС)
 "СВІТЯЗЬ"
Балада


Перекладач: М.Пригара
Михайлові Верещаку

Хто, в Новогрудськім мандруючи краї,
Прагне на все надивитись,
Хай у Плужинськім бору побуває,
Гляне на озеро Світязь.

В пущі дрімучій розкинулись води -
Ясна і чиста рівнина,
Пуща їх тінню густою обводить,
Озеро - ніби крижина.

А як нічною проїдеш порою -
Станеш, затримавши подих:
Зорі побачиш вгорі й під собою,
Місяць у небі і в водах.

Чи то із небом злилися безодні,
Водяна дика пустеля,
А чи склепіння у сяйві холоднім
Небо, ввігнувшися, стеле?

Ген береги, мов розтали поволі,
Сяєвом срібним повиті,
Наче ти в синім пливеш видноколі,
В тихій бездонній блакиті.

Вабить це озеро, тихе й погоже,
В пітьмі чаруючи очі;
Та лиш сміливець нечуваний може
Їхать туди опівночі.

Кажуть, там сила нечиста гуляє,
Бенкети в озері править.
Хто проти ночі про це повідає -
Страшно і слухати навіть.

Часом пори там почуєш нічної
Поклики й грім під водою,
Стогін жіночий і брязкання зброї,
Вигуки дикого бою.

Гамір цей грізний вщуха за хвилину,
Бір прибережний шепоче,
Тільки молитва над озером лине,
Тужне благання дівоче.

Що воно значить? I хто відгадає?
Хто ту безодню прогляне?
Різне про теє народ повідає,
Правди ж не знають селяни.

Дідичів Світязі славних нащадок,
Пан у Плужинах багатий,
Ці таємниці діставши у спадок,
Вирішив їх розгадати.

Тож повелів він у ближньому місці
Довгі човни будувати,
Невід завглибшки аршинів на двісті
Кращим рибалкам в'язати.

Я остеріг, що тут божої волі
Спершу спитатися треба,-
Дзвони гудуть не в одному костьолі,
Линуть молитви до неба.

Ксьондз із Цирина прибув на посвяту,
Благословення складає,
Ловлю за пановим гаслом почато,
Невід у воду пірнає.

Тоне, потяг поплавці за собою,
Вглиб - нескінченна дорога.
Стелиться слід за ним пінний стягою...
Певне, не зловлять нічого!

Ось підтягають до берега крила,
Мокрі зближаються сіті...
Що за страховище хвиля укрила?
Хто б то повірив у світі!

Ні, не страховище - жінку впіймали
Десь у підводній яскині:
Кучері білі, уста мов корали,
Очі великі та сині.

Плине до берега дивна істота.
Люди стоять остовпілі,
Дехто й тікати лаштується потай,-
Жінка підводиться з хвилі,

Каже: \"Чи знаєте ви, що донині
Всіх, хто тут плавав зухвало,
Озеро, знявши вали білопінні,
В прірві підводній ховало?

Тож за цікавість пусту в нагороду
Всім вам загинути б нині,-
Тільки ж бо нашого, пане, ти роду,
Славного в рідній країні!

Тим, що цей розшук почавши без тями,
Бога ви все ж не забули,
Бог вам сьогодні моїми устами
Давнє повіда минуле.

Тут, де сумні простягаються піски,
Аїр росте та купава,
Місто колись було, сповнене блиску,
Пишна Туганів держава.

Світязь, ясною багата красою,
Мужньою силою воїв,
Під можновладних державців рукою
Квітла у славі й спокої.

Там, де цей ліс простягнувся похмурий,
Ниви стелилися здавна,
Ген Новгрудок здіймав свої мури,
Древня столиця преславна.

Раз по Литві покотилась тривога:
Цар із Русі наступає,
Військо його оточило Мендога,
Сили ж у князя немає.

З дальніх кордонів він кличе дружину,
Пише до князя Тугана:
\"Княже, рятуй! Поможи, бо загину!
Сила іде нездоланна\".

Батько мій, те прочитавши послання,
Кличе: \"Збирайтеся, вої!\"
От і зійшлися вони на світанні,
Всяк при коні та при зброї.

Гримнули сурми, дружина рушає,
Князь виїжджає в діброву.
Раптом стає він і руки ламає,
В замок звертаючи знову.

Каже до мене: \"Як власних підданців
Сам на поталу я кину?
Світязь не має ні мурів, ні шанців,
Тільки-но смілу дружину.

Як розділю своє військо надвоє,
Князю не дам оборони,
А коли всі ми підемо до бою,-
Як будуть діти і жони?\"

\"Батьку,- кажу я,- снагою і хистом
Допоможи батьківщині!
Бог захистить нас. Вночі я над містом
Ангела бачила нині.

Світязь мечем він укрив на хвилину,
Мовив, прекрасний, як сонце:
\"Поки мужі захищають країну,
Я буду вам оборонцем!\"

Батько послухав, рушає до бою,
Ніч наступає в тривозі.
Раптом ми чуємо брязкання зброї,
Крики \"ура\" на дорозі.

Гримнув таран, завалилися брами,
Сиплються градом уламки,
Сиві діди і жіноцтво з дітками
Товпляться з плачем до замку.

\"Леле! - гукають.- Он сунеться військо!
Русь за ворітьми лютує!
Вбиймо себе, бо загибель вже близько.
Смерть від ганьби урятує!\"

Лють погасила тремтіння тривоги!
Люди жалю вже не просять,
Золото, шати жбурляють під ноги
I смолоскипи приносять.

\"Хто не умре - буде проклят назавше!\"
Бачу, рятунку немає:
Той занімів, до порога припавши,
Той же сокиру здіймає.

Що нам - неволю ганебну прийняти,
Військо впустивши вороже?
А як у себе життя відібрати?
\"Боже,- гукнула я,- боже!

Як не втекти нам від лютої кари,
Нас захисти перед нею,
Громом убий із високої хмари
Чи заховай під землею!\"

Ледве останнє я мовила слово -
Біле нас щось огортає.
Очі втопила я в землю раптово -
Бачу: землі вже немає.

Так врятувався народ безборонний,
Так ми уникли неслави.
Бачиш квітки? То дівчата і жони,
Змінені в білі купави.

Мов сніжно-білі метелики, линуть
Скрізь над водою німою,
В листі зеленім, як віття ялини,
Всипане снігом зимою.

Образ чарівний дівочої цноти
Барви квіток затаїли,
Тут їх життя обминають турботи,
Смерті незборної сили.

Царські війська, розпалившись у битві,
Владу їх встигли спізнати.
Тут зупинились вони по гонитві,
Цвітом квітчаючи лати.

Хто лиш сягнув там рукою у воду,
Вирвав вологі стеблини,
Раптом, хворобою вбитий страшною,
Згинув тієї-ж хвилини.

Давню подію забуто, здається,
Є тільки відгомін кари:
Цвіт цей \"цар-зілля\" в народі зоветься,
Так його вславлено чари\"

Мовила й зникла княжна під водою,
З нею човни всі та сіті,
З плескотом враз розійшлися надвоє
Води, туманом повиті.

Клекотом хвиля стрясає діброву,
З хвилі ніхто не зринає.
Води розгойдані сходяться знову,
Дівчини й сліду немає.

1820-1821

          «Поєдинок Робіна Гуда з Гаєм Гізборном»

Ліси блищать, підлісок свіжий,
Широкий і довгий лист,
І весело гуляти в лісі
І слухати пташиний свист.

 
Натовп корабельників чекала на пристані сміливих мореплавців. Але Робін Гуд дивився не на них: він побачив на березі поруч з кульгавим Трента молодшого з синів вдови.

– Що в Вирисдэле? – запитав він, зістрибнувши на пристань, перш ніж французи встигли кинути якір.

– Біда в Вирисдэле, – відповів син вдови, якого звали Джеком. – В замку немає ні стріл, ні їжі. Шерифовы люди продовжують облогу. Вони розвідали, що ти зі стрілками пішов із замка підземним ходом. Білль Статли і я, ми пішли на полювання, але стражники вистежили нас, коли ми вийшли з підземелля, і погналися за нами...

Робін з тривогою заглянув в очі юнака.

– І де ж Білль?

– Шериф наздогнав нас у Понтефракта, – провадив Джек, не відповідаючи на питання. – Добрі селяни заступилися за нас, дізнавшись, що ми – твої люди. Білль Статли повів їх проти шерифа, а мені наказав скакати до тебе, щоб ти поспішив на допомогу Річарду.

– Хто в замку? – швидко запитав Робін.

– Энгельрик, мої брати, Скарлет і Ельфер.

– Багато людей взяв шериф з собою до Понтефракту?

– З ним вісімнадцять стражників і лицар, одягнений в кінську шкуру, з рогами на шоломі.

– Гай Гісборн, – сказав Робін, насупившись.

Він постояв у задумі, дивлячись, як під наглядом стрільців французькі моряки зносять на берег своє добро. Зв'язки луків і купа колчанов швидко росли на пристані, радуючи серце стрільця. І коли він знову підняв очі на хлопця, похмура тінь втекла з його обличчя, а голос був веселий.

– Нічого, молодець! – вигукнув він. – Ти бачиш, не дарма ми ходили в море: тепер у нас є чим почастувати наших ворогів. Де твій кінь, хлопець?

– Лягла. – Юнак кивнув на дорогу, де, обліплена роєм мух, лежала кінська туша. – Але я приготував тут двох коней. Вони нагодовані і стоять під сідлом.

Робін Гуд поправив сагайдак на спині.

– Маленький Джон, – крикнув він, – ми поїдемо з тобою вперед! А ти, фриар Тук, веди хлопців у Вирисдэль виручати старого Ричарда. Поспішай! Може бути, вже пізно. Киньте тут все добро, нам збереже його господиня «Зелених веселий». Зброя візьміть з собою, до останньої стріли. Мерщій развяжитесь з французами і не зволікайте ні хвилини. Ти, молодець, слухайся фриара Тука, як господа бога.

Молодший син вдови з заздрістю подивився на Маленького Джона, бо очікував, що сам поїде з Робіном; і коли пил злетіла під копитами двох коней, сльоза покотилася по його запиленій щоці.

А Робін з Маленьким Джоном скакали, не жаліючи коней, весь вечір і добру частину ночі.

Вже села місяць і засвистали птахи в лісі, коли вони зістрибнули на землю біля харчевні «Синій вепр» в Сайлсе і, кинувши поводи, стукнули двері.

Перепочивши годинку і підкріпившись, поки господар здобував свіжих коней, вони поскакали далі.

Ліс підступив до самої дороги, і Маленький Джон, ні слова не кажучи, звернув на лісову стежку. Робін Гуд похвалив його за обережність. Копита коней безшумно ступали по моху і трави, а лісова гущавина приховувала вершників від людського ока.

Біля струмка, через який перекинуто був хиткий місток, стрілки перезирнулися. Багато років тому на цьому містку Робін вперше зустрів свого вірного друга. Ні той, ні інший не хотіли поступитися дорогу, а двом розійтися було ніде. Вони билися на хитких колодах до тих пір, поки важка дубина Джона не скинула Робіна у воду.

– Скажи, – запитав Маленький Джон, сплигуючи з коня, щоб перевести її через студений потік, – адже ти міг здолати мене тоді, якщо б захотів? Ти навмисне поступився мені в той день?

Робін лукаво усміхнувся.

– Не завжди перемагають силою, – сказав він. – Расшиби я тобі голову тоді, хіба був би у мене сьогодні супутником Маленький Джон?

Олень, схиливши гіллясті роги, пив воду вище за течією струмка. З-за зеленої завіси плакучих верб стрільцям було видно, як насторожився він, почувши їхні голоси. Змочені водою губи оленя блищали сріблом; він скинув голову вище, ловлячи вітерець чутливими ніздрями, потім зірвався з місця, і гілки затріщали на його шляху.

Раптом тріск сучків припинився так різко, що Робін негайно ж запитливо глянув на Маленького Джона. Той мовчки кивнув головою і прив'язав свого коня до дерева і кінь Робіна. Пригнувшись до землі, стрілки ковзнули в гущавину і побігли лісом, обережно перестрибуючи через сухий хмиз, щоб не видати себе випадковим звуком.

На галявині поряд з вывороченным грозою кленом лежав, підім'явши під себе передні ноги, олень. З шиї, пробитою стрілою, фонтаном била кров. Людина в рогатому шоломі розсунув гілки, притримуючи накинутую на плечі кінську шкуру.

– Ось і він, – шепнув Робін Маленькому Джону. – Давно я чекав цієї зустрічі!

Тут Робін Гуд зігнув свій лук і накинув петлю тятиви на карб.

– Скачи в Понтефракт, я наздожену тебе по дорозі.

– Вже краще я почекаю, – відповів стрілець. – Не багато часу потрібно, щоб спустити стрілу.

Робін Гуд похитав головою.

– Невже я буду стріляти в нього з-під куща, як в оленя? Чи Не вважаєш ти, що я відмовлюся від бійки з Гаєм Гисборном? Поспішай в Понтефракт. Якщо шериф схопив Білля Статли, він недовго буде роздумувати, перш ніж підійняти його під поперечину.

Стрілок з занепокоєнням окинув поглядом могутню постать лицаря, що схилився над оленем.

– Пусти мене з ним побитися, а сам скачи в Понтефракт.

Робін Гуд вловив тривогу в словах стрілка. Він поклав йому на плече свою важку руку.

– Такого подарунка не вправі вимагати від мене навіть ти, Маленький Джон, – сказав він твердо. – Жодного разу за довгі роки я не наказував тобі як начальник. Тепер...

Стрілець мовчки повернувся і зник у кущах. Робін Гуд почекав, поки у шелест листя і гуркіт струмка не вплівся глухий перестук копит. Тоді, розсунувши ліщина, він ступив на галявину.

– Подивитися на оленя – ти стрілець непоганий, – сказав він. – Тільки доведеться мені уявити тебе шерифу, лицар, за те, що ти звалив оленя в королівському лісі!

– А ти хто такий, що тривожить про королівських оленях? – запитав лицар, виставляючи груди вперед.

– Я лісничий тутешніх лісів, – відповів стрілець. – І даремно ти смієшся, лицар, тому що якщо шериф не вздернет тебе на мотузку, то вже, вірно, накаже відтяти тобі праву руку, щоб неповадно було турбувати червоного звіра.

– Ну, ми з шерифом друзі, полюємо разом. А от якщо ти – лісничий в цих лісах, то, напевно, вкажеш мені, де знайти розбійника, по імені Робін Гуд.

– А яка мені буде за це нагорода?

Лицар сунув руку в кошель, прив'язаний до пояса, і побренчал золотом.

– Добре, – відповів стрілець. – Мені знайомі всі стежки в Бернисдэльском лісі, і я допоможу тобі відшукати молодця. Але чи відомо тобі, лицарю, що Робін Гуд – відмінний стрілець? Я боюся підвести тебе під його стрілу, бо, клянуся святим Кесбертом, він пристрелить тебе, як бабака.

Особа лицаря почервоніло, одна брова піднялась вище іншої.

 

– Зухвалий ж, ти, лісничий, – сказав він, – і я провчу тебе, коли прийде час! А тепер покажи мені печеру розбійників, тому що я теж не перший день тримаю в руках цей лук.

– Перш покажи мені своє мистецтво, лицар. Бачиш омелу на дикій груші? Нехай це буде наша мішень. Вона висить на тонкому стеблі. Якщо міток твій очей і вірна рука, але зіб'єш чи омелу стрілою?

Стріла Гая Гісборн пронизала зелений куля, і кілька вузьких листочків, кружляючи, злетіли на землю. Стріла Робіна пройшла на дюйм від стебла. Вони вистрілили по другому разу, і зелений куля здригнувся, ліниво застрибав по гілках і впав до ніг стрілка.

– Відмінний постріл! – вигукнув лицар. – Скажи мені своє ім'я, лісничий, щоб я знав, як звуть кращого лучника в наших краях.

– Мені нема чого критися, – відповів Робін, – але спершу я хотів би почути, як звуть шерифова друга, який б'є заборонену дичину в королівському лісі.

– Звуть мене сером Гаєм Гисборном, стрілець. Я блукаю в цих лісах давно, і зовсім не олені потрібні мені. Я шукаю проклятого віллана, який посмів підняти руку проти свого пана і запаморочити голови селянам усієї округи, порушивши порядок, встановлений богом і королем. Веди мене туди, де переховується від правосуддя Робін Гуд.

– Я – бернисдэльский Робін Гуд, з міста Локслі, і радий помірятися з тобою силами, лицар!

Мечі зашипіли, вилітаючи з піхов, і зітнулись над головами віллана і пана. Сонце грало на полірованої сталі, спалахуючи, потухаючи і спалахуючи знову. На початку сутички мечі були гостріше свіжого скалки кременю, а щити виблискували черню і сріблом і барвистою емаллю гербів. Круторогий бик погрожував з родового щита Гая Гісборн, лілія і шахова дошка сяяло блакиттю на щиті Робіна, добутому в морському бою у французів. Потім иззубрилась сарацинская сталь мечів, лопнули залізні обручі на щитах, искрошились емаль, срібло і чернь; посічене ударами уламки відлітали в траву. Меч лицаря був на чотири пальці довші меча стрілка, і першим прийшов в непридатність щит Робін Гуда.

Бійці билися мовчки, і тільки скрегіт сталі не замовкав ні на мить. Ноги бійців утоптали траву на галявині. Важкий удар обрушився на меч Робіна, сталь розбилося, як скло, а кінець клинка, блиснувши в повітрі, з ходу влетів у стовбур дерева навскіс, як широкий ірландський ніж.

Тепер Робін став задкувати назад, обороняючись уламком меча, який служив йому відразу і мечем і щитом, і кольчугою.

Він відходив крок за кроком, п'ядь за п'яддю по колу, поки кільце не замкнулося і він не ступив на втоптану траву.

Тут лежав убитий олень, і, задкуючи, Робін спіткнувся об нього. Тут Гай Гісборн ударив його в бік, і тільки сагайдак врятував стрілка від неминучої смерті.

– Ти будеш лизати мені п'яти, раб! – прохрипів Гай Гісборн, заносячи знову свій меч.

– Ні! – вигукнув Робін. – Я не помру від руки пана!

Це були перші слова, що злетіли з його вуст з початку бою. Отпрянув в бік, як стріла від спущеної тятиви, він вдарив лицаря уламком меча в живіт знизу вгору, як разять ірландським ножем у вуличній бійці. І удар був такий сильний, що тупий уламок пройняв кольчугу і по саму рукоять пішов в тіло ворога.

Гай Гісборн впав, а Робін повалився з ним поруч. Він був такий виснажений, що не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Але його обличчя сміялося, а крізь мокрі від поту вії очі дивилися на сонце, зацепившееся за вершину дуба.

Він лежав і щурил очі, і сонячний промінь заплутався у нього в віях, виблискуючи величезним чорним щитом, і стрілець стискав, то розтискав повіки, і райдужний щит грав, переливаючись малиновим, жовтим, зеленим, синім кольором, і Робін сміявся, думаючи про те, що його ворог убитий, а він залишився живий і життя, як крапля на віях, переливає веселкою, брязкаючи малиновим, червоним, зеленим і синім шумом.

Груди стрілка здіймалася рівніше, рівніше, і він заснув. Йому приснився славний бій, натовпу вілланів у малинових куртках, з ірландськими ножами в руках і натовпу панів в блискучих кольчугах.

«Ти будеш лизати мені п'яти, раб!» – почув Робін торжествуючий голос і негайно відкрив очі.

Повиснувши на самому кінці вербової гілки, над ним погойдувався дрозд, а в дзьобі у птиці звивався тонкий білий черв'як.

– Хо-хо-хо, дроздушка! – вигукнув Робін так голосно, що дрозд випустив свою здобич і ковзнув у листя.

Стрілець вперся в землю рукою і сів.

Він подивився на Гая Гісборн, по обличчю якого бігали мурашки, і на уламки щитів, і на уламок меча, нерухомо стирчала в незграбному стовбурі, і розсміявся, бо працьовитий павук вже встиг натягнути прозору сітку між клинком, дубовою корою і колючим квіткою глоду.

– Все життя ти був негідником, сер Гай, а сьогодні перестав ним бути! – вигукнув Робін, нахиляючись над убитим ворогом.

Він зірвав з лицаря кінську шкуру і накинув його собі на плечі. Потім кинув свій сагайдак, розрубаний ворогом, і взяв сагайдак Гая Гісборн і його мисливський ріг. І кинув свої піхви, тому що вони були закороткі для лицарського меча. Він підняв обидва цибулі і рушив в шлях, тривожачи ліс веселим співом срібного рогу. І скоро сутінки заплели своєю павутиною галявину, а прим'ята трава заворушилася, розправляючи жадібні до життя, живучі стеблинки.
 
(ВИКОРИСТАНО онлайн-перекладач)
РУБРИКА "ЧИТАЙМО РАЗОМ ЗА ПРОГРАМОЮ" (7 КЛАС)
О БИТВЕ РОБИНА С ГАЕМ ГИСБОРНОМ
Леса блестят, подлесок свеж,
Широк и длинен лист,
И весело бродить в лесу
И слушать птичий свист.
Толпа корабельщиков ожидала на пристани смелых мореходов. Но Робин Гуд смотрел не на них: он увидел на берегу рядом с хромым из Трента младшего из сыновей вдовы.
– Что в Вирисдэле? – спросил он, спрыгнув на пристань, прежде чем французы успели бросить якорь.
– Беда в Вирисдэле, – ответил сын вдовы, которого звали Джеком. – В замке нет ни стрел, ни пищи. Шерифовы люди продолжают осаду. Они разведали, что ты со стрелками ушёл из замка подземным ходом. Билль Статли и я, мы пошли на охоту, но стражники выследили нас, когда мы вышли из подземелья, и погнались за нами…
Робин с тревогой заглянул в глаза юноши.
– И где же Билль?
– Шериф настиг нас у Понтефракта, – продолжал Джек, не отвечая на вопрос. – Добрые крестьяне вступились за нас, узнав, что мы – твои люди. Билль Статли повёл их против шерифа, а мне приказал скакать к тебе, чтобы ты поспешил на помощь Ричарду Ли.
– Кто в замке? – быстро спросил Робин.
– Энгельрик Ли, мои братья, Скарлет и Эльфер.
– Много людей взял шериф с собой к Понтефракту?
– С ним восемнадцать стражников и рыцарь, одетый в конскую шкуру, с рогами на шлеме.
– Гай Гисборн, – сказал Робин, нахмурившись.
Он постоял в раздумье, глядя, как под надзором стрелков французские корабельщики сносят на берег своё добро. Связки луков и куча колчанов быстро росли на пристани, радуя сердце стрелка. И когда снова он поднял глаза на юношу, хмурая тень сбежала с его лица, а голос был весел.
– Ничего, молодец! – воскликнул он. – Ты видишь, не зря мы ходили в море: теперь есть у нас чем попотчевать наших врагов. Где твоя лошадь, парень?
– Пала. – Юноша кивнул на дорогу, где, облепленная роем мух, лежала конская туша. – Но я приготовил здесь двух лошадей. Они накормлены и стоят под седлом.
Робин Гуд поправил колчан на спине.
– Маленький Джон, – крикнул он, – мы поедем с тобой вперёд! А ты, фриар Тук, веди ребят в Вирисдэль выручать старого Ричарда Ли. Торопись! Может быть, уже поздно. Бросьте здесь все добро, нам сбережёт его хозяйка «Зелёных весел». Оружие возьмите с собой, до последней стрелы. Поскорей развяжитесь с французами и не мешкайте ни минуты. Ты, молодец, слушайся фриара Тука, как господа бога.
Младший сын вдовы с завистью посмотрел на Маленького Джона, потому что ожидал, что сам поедет с Робином; и, когда пыль взвилась под копытами двух коней, слеза прокатилась по его запылённой щеке.
А Робин с Маленьким Джоном скакали, не щадя лошадей, весь вечер и добрую часть ночи.
Уже села луна и засвистали птицы в лесу, когда они спрыгнули наземь возле харчевни «Синий вепрь» в Сайлсе и, бросив поводья, стукнули в дверь.
Передохнув часок и подкрепившись, пока хозяин добывал свежих коней, они поскакали дальше.
Лес подступил к самой дороге, и Маленький Джон, ни слова не говоря, свернул на лесную тропу. Робин Гуд похвалил его за осторожность. Копыта коней бесшумно ступали по мху и траве, а лесная чаща скрывала всадников от людского глаза.
У ручья, через который переброшен был шаткий мостик, стрелки переглянулись. Много лет назад на этом мостике Робин впервые встретил своего верного друга. Ни тот, ни другой не хотели уступить дорогу, а двоим разойтись было негде. Они дрались на зыбких брёвнах до тех пор, пока тяжёлая дубина Джона не сбросила Робина в воду.
– Скажи, – спросил Маленький Джон, спрыгивая с лошади, чтобы перевести её через студёный поток, – ведь ты мог одолеть меня тогда, если бы захотел? Ты нарочно уступил мне в тот день?
Робин лукаво усмехнулся.
– Не всегда побеждают силой, – сказал он. – Расшиби я тебе голову тогда, разве был бы у меня сегодня спутником Маленький Джон?
Олень, склонив ветвистые рога, пил воду выше по течению ручья. Из-за зелёной завесы плакучих ив стрелкам было видно, как насторожился он, услышав их голоса. Смоченные водой губы оленя блестели серебром; он вскинул голову выше, ловя ветерок чуткими ноздрями, потом сорвался с места, и сучья затрещали на его пути.
Вдруг треск сучьев прекратился так резко, что Робин тотчас же вопросительно взглянул на Маленького Джона. Тот молча кивнул головой и привязал к дереву свою лошадь и лошадь Робина. Пригнувшись к земле, стрелки скользнули в чащу и побежали по лесу, осторожно перепрыгивая через сухой валежник, чтобы не выдать себя случайным звуком.
На лужайке рядом с вывороченным грозой клёном лежал, подмяв под себя передние ноги, олень. Из шеи, пробитой стрелой, фонтаном била кровь. Человек в рогатом шлеме раздвинул ветви, придерживая накинутую на плечи конскую шкуру.
– Вот и он, – шепнул Робин Маленькому Джону. – Давно я ждал этой встречи!
Тут Робин Гуд согнул свой лук и накинул петлю тетивы на зарубку.
– Скачи в Понтефракт, я догоню тебя по дороге.
– Уж лучше я подожду, – возразил стрелок. – Не много времени нужно, чтобы спустить стрелу.
Робин Гуд покачал головой.
– Неужто я стану стрелять в него из-под куста, как в оленя? Не думаешь ли ты, что я откажусь от драки с Гаем Гисборном? Спеши в Понтефракт. Если шериф схватил Билля Статли, он недолго будет раздумывать, прежде чем вздёрнуть его под перекладину.
Стрелок с беспокойством окинул взглядом могучую фигуру рыцаря, склонившегося над оленем.
– Пусти меня с ним подраться, а сам скачи в Понтефракт.
Робин Гуд уловил тревогу в словах стрелка. Он положил ему на плечо свою тяжёлую руку.
– Такого подарка не вправе требовать от меня даже ты, Маленький Джон, – сказал он твёрдо. – Ни разу за долгие годы я не приказывал тебе как начальник. Теперь…
Стрелок безропотно повернулся и исчез в кустах. Робин Гуд подождал, пока в шелест листвы и рокот ручья не вплёлся глухой перестук копыт. Тогда, раздвинув орешник, он шагнул на лужайку.
– Поглядеть на оленя – ты стрелок неплохой, – сказал он. – Только придётся мне представить тебя шерифу, рыцарь, за то, что ты свалил оленя в королевском лесу!
– А ты кто такой, что тревожишься о королевских оленях? – спросил рыцарь, выставив грудь вперёд.
– Я лесничий здешних лесов, – ответил стрелок. – И напрасно ты смеёшься, рыцарь, потому что если шериф не вздёрнет тебя на верёвку, то уж, верно, прикажет отсечь тебе правую руку, чтобы неповадно было тревожить красного зверя.
– Ну, мы с шерифом друзья, охотимся вместе. А вот если ты – лесничий в этих лесах, то, наверное, укажешь мне, где найти разбойника, по имени Робин Гуд.
– А какая мне будет за это награда?
Рыцарь сунул руку в кошель, привязанный к поясу, и побренчал золотом.
– Хорошо, – отвечал стрелок. – Мне знакомы все тропы в Бернисдэльском лесу, и я помогу тебе отыскать молодца. Но известно ли тебе, рыцарь, что Робин Гуд – отличный стрелок? Я боюсь подвести тебя под его стрелу, потому что, клянусь святым Кесбертом, он пристрелит тебя, как сурка.
Лицо рыцаря покраснело, одна бровь поднялась выше другой.
– Дерзок же, ты, лесничий, – сказал он, – и я проучу тебя, когда придёт время! А теперь покажи мне разбойничье логово, потому что я тоже не первый день держу в руках этот лук.
– Прежде покажи мне своё искусство, рыцарь. Видишь омелу на дикой груше? Пусть это будет наша мишень. Она висит на тонком стебле. Если меток твой глаз и верна рука, но собьёшь ли омелу стрелой?
Стрела Гая Гисборна пронизала зелёный шар, и несколько узких листочков, кружась, слетели на землю. Стрела Робина прошла на дюйм от стебля. Они выстрелили по второму разу, и зелёный шар вздрогнул, лениво запрыгал по веткам и свалился к ногам стрелка.
– Отличный выстрел! – воскликнул рыцарь. – Скажи мне своё имя, лесничий, чтобы я знал, как зовут лучшего лучника в наших краях.
– Таиться мне незачем, – ответил Робин, – но прежде я хотел бы услышать, как зовут шерифова друга, который бьёт запретную дичь в королевском лесу.
– Зовут меня сэром Гаем Гисборном, стрелок. Я брожу в этих лесах давно, и совсем не олени нужны мне. Я ищу проклятого виллана, который посмел поднять руку против своего господина и вскружить головы крестьянам всей округи, нарушив порядок, положенный богом и королём. Веди меня туда, где скрывается от правосудия Робин Гуд.
– Я – бернисдэльский Робин Гуд, из города Локсли, и рад помериться с тобой силами, рыцарь!

Мечи зашипели, вылетая из ножен, и сшиблись над головами виллана и господина. Солнце играло на полированной стали, вспыхивая, потухая и вспыхивая снова. В начале схватки мечи были острее свежего осколка кремня, а щиты сверкали чернью и серебром и пёстрой эмалью гербов. Круторогий бык грозился с родового щита Гая Гисборна, лилия и шахматная доска блестели лазурью на щите Робина, добытом в морском бою у французов. Потом иззубрилась сарацинская сталь мечей, лопнули железные обручи на щитах, искрошились эмаль, серебро и чернь; иссечённые ударами обломки отлетали в траву. Меч рыцаря был на четыре пальца длиннее меча стрелка, и первым пришёл в негодность щит Робин Гуда.
Бойцы сражались молча, и только скрежет стали не умолкал ни на миг. Ноги бойцов утоптали траву на лужайке. Тяжёлый удар обрушился на меч Робина, сталь разбилась, как стекло, а конец клинка, сверкнув в воздухе, с лёту вонзился в ствол дерева наискось, как широкий ирландский нож.
Теперь Робин стал пятиться назад, обороняясь обломком меча, который служил ему сразу и мечом, и щитом, и кольчугой.
Он отступал шаг за шагом, пядь за пядью по кругу, пока кольцо не замкнулось и он не ступил на утоптанную траву.
Здесь лежал убитый олень, и, пятясь, Робин споткнулся о него. Тут Гай Гисборн ударил его в бок, и только колчан спас стрелка от неминуемой смерти.
– Ты будешь лизать мне пятки, раб! – прохрипел Гай Гисборн, занося снова свой меч.
– Нет! – крикнул Робин. – Я не умру от руки господина!
Это были первые слова, слетевшие с его уст с начала боя. Отпрянув в сторону, как стрела от спущенной тетивы, он ударил рыцаря обломком меча в живот снизу вверх, как разят ирландским ножом в уличной драке. И удар был так силён, что тупой обломок прошиб кольчугу и по самую рукоять ушёл в тело врага.
Гай Гисборн упал, а Робин повалился с ним рядом. Он был так утомлён, что не мог шевельнуть ни рукой, ни ногой. Но лицо его смеялось, а сквозь мокрые от пота ресницы глаза глядели на солнце, зацепившееся за вершину дуба.
Он лежал и щурил глаза, и солнечный луч запутался у него в ресницах, сверкая огромным радужным щитом, и стрелок то сжимал, то разжимал веки, и радужный щит играл, переливаясь малиновым, жёлтым, зелёным, синим цветом, и Робин смеялся, думая о том, что его враг убит, а он остался жив и жизнь, как капля на ресницах, переливает радугой, звеня малиновым, жёлтым, зелёным и синим шумом.
Грудь стрелка вздымалась ровнее, ровнее, и он уснул. Ему приснился славный бой, толпы вилланов в малиновых куртках, с ирландскими ножами в руках и толпы господ в блестящих кольчугах.
«Ты будешь лизать мне пятки, раб!» – услышал Робин торжествующий голос и тотчас открыл глаза.
Повиснув на самом конце ивовой ветки, над ним покачивался дрозд, а в клюве у птицы извивался тонкий белый червяк.
– Хо-хо-хо, дроздушка! – крикнул Робин так громко, что дрозд выронил свою добычу и скользнул в листву.
Стрелок упёрся в землю рукой и сел.
Он посмотрел на Гая Гисборна, по лицу которого бегали муравьи, и на обломки щитов, и на осколок меча, неподвижно торчавший в корявом стволе, и рассмеялся, потому что трудолюбивый паук успел уже натянуть прозрачную сетку между клинком, дубовой корой и колючим цветком боярышника.
– Всю жизнь ты был негодяем, сэр Гай, а сегодня перестал им быть! – воскликнул Робин, наклоняясь над убитым врагом.
Он сдёрнул с рыцаря конскую шкуру и накинул её себе на плечи. Потом бросил свой колчан, разрубленный врагом, и взял колчан Гая Гисборна и его охотничий рог. И бросил свои ножны, потому что они были коротки для рыцарского меча. Он поднял оба лука и двинулся в путь, тревожа лес весёлым пением серебряного рога. И скоро сумерки заплели своей паутиной лужайку, а примятая трава зашевелилась, расправляя жадные к жизни, живучие стебельки.
РУБРИКА  "ЧИТАЙМО РАЗОМ ЗА ПРОГРАМОЮ" (7 КЛАС)
ЯК РОБІН ГУД СТАВ РОЗБІЙНИКОМ

Було це давно, ще за Генріха II, який після запеклої боротьби зі своїми братами зійшов на престол Англії. У ті часи північ країни покривали великі заповідні ліси, у яких полювати міг тільки король, а всім іншим під страхом смерті заборонялося вбити бодай хоч єдиного оленя. Ці ліси охороняли королівські лісники, і головний лісничий у кожному лісі мав таку саму владу, як шериф в оточеному мурами місті чи навіть єпископ у своєму абатстві.
Найбільші королівські заповідники — Шервудський та Бернесдейльський ліси — прилягали до двох міст — Шервуда та Бернесдейля.
Протягом кількох років головним лісничим там був один чоловік, на ймення Х’ю Фітзу. Він мав тиху, лагідну дружину і маленького сина Роберта. Хлопчик, як свідчить запис в актовій книзі, народився 1160 року в місті Локслі, — через те його часто й називали Локслі або Роб з Локслі. Миловидий, з пружним і дебелим тільцем, Роб, як тільки міцно зіп’явся на ноги, одразу й понад усе вподобав блукати з батьком по лісі. А коли змужніла його рука, він навчився спритно натягувати лук і пускати несхибну стрілу. Довгими зимовими вечорами найбільшою радістю для Роба було слухати батькові розповіді про хороброго Зеленого Віллі­ розбійника. Цей Віллі зовсім не боявся королівських лісників і багато літ розгулював по заповідниках, стріляючи оленів та бенкетуючи зі своїми друзями. Дивлячись, як світиться обличчя сина, коли він слухає розповіді про розгульне лісове життя розбійників, любляча мати тільки зітхала. Вона походила з благородної родини і мріяла побачити Роба знаменитістю при дворі короля або в абатстві. Вона вчила його читати й писати, при­ щеплювала йому гарні манери, учила бути правдивим і чесним як перед сановитими лордами, так і перед простими селянами. Та хоч як були приємні хлопчикові материні уроки, проте він почував себе набагато щасливішим, коли з луком у руках вільно блукав лісовими нетрями, прислухаючись до таємничої мови дерев. У ті радісні й безтурботні дні в Роба було двоє друзів: Біллі Геймвелл, син бать- кового брата, який жив у Геймвелл Лоджі біля Ноттінгема, і Маріан Фітцволтер, єдина дочка графа Хантінгдона. (…)  
 Однак дитинство минуло…  У родині Роба сталося нещастя. За підступним наклепом ворогів лісничого Фітзу було знято  з  посади  й  заарештовано. Не витримавши потрясіння, батьки Роба померли. Два роки осиротілий хлопець виховувався  в сім’ї далекого родича, сумуючи за колишнім життям  у лісі. Одного ранку дядько-сквайр розповів Робу, що  в  Ноттінгемі шериф оголосив змагання лучників. Найкращі  з  учасників мали стати королівськими лісничими, а на головного переможця чекала золота стріла. Юнак дуже зрадів цій новині й за кілька днів вирушив до Ноттінгема. Шлях туди пролягав через Шервудський ліс…  Продираючись крізь хащі Шервудського лісу й насвистуючи грайливу мелодію, він раптом наскочив на компанію лісників, що влаштували бучний бенкет під розлогими шатами столітнього дуба. Перед ними лежав величезний пиріг з м’ясом, і вони його пожадливо їли, запиваючи кожний кусень густим чорним пивом. Роб тільки глянув на ватажка лісників і миттю зрозумів, що перед ним — ворог. Це був той самий чоловік, який незаконно посів батькове місце головного лісничого і безжально вигнав їхню сім’ю на сніг. Однак Роб не сказав йому жодного слова і мирно пішов би далі, коли б ватажок лісників, промивши горлянку неймовірно великим ковтком пива, не загорлав у його бік: — Слово честі, оте хлоп’я вважає себе стрільцем! Куди поспішаєш, парубче, зі своїм іграшковим луком та стрілами? Їй­бо, він чалапає в Ноттінгем на змагання! Лісники зустріли ці дотепи громом образливого реготу. Роб скипів. Він справді вважав себе добрим лучником і тому гнівно гукнув у відповідь: — Мій лук не гірший від вашого, а стріли мої летять далеко і влучно, — отже, не вам мене вчити! Почувши такі слова, лісники знов гучно зареготали, а ватажок погрозливо звів брови і сказав: — Ну що ж, покажи нам свій хист. Якщо влучиш у ціль — двадцять срібних монет від мене, а як не влучиш — прочухан. — Де ваша ціль? — з гарячковим запалом вигукнув Роб. — Кладу свою голову проти ваших грошей, якщо я схиблю. — Гаразд, нехай буде по­-твоєму, — сердито відповів лісничий, — за хвастощі накладеш головою, якщо не влучиш у мою ціль. Тієї миті з лісової гущавини, поскубуючи траву, вийшов табун оленів. До них було не менше як сто кроків. Це були королівські олені, але на такій відстані їм, здавалось, ніщо не могло загрожувати. Головний лісничий показав пальцем у бік тварин. — Якщо твоя хирлява рука пошле стрілу хоча б на піввідстані до них, я буду з тобою закладатись. — Годі! — вигукнув Роб. — Кладу свою голову проти двадцяти пенні, що отой ваш красень ватажок робить зараз останній свій подих! Нічого більше не кажучи, він помацав тятиву; наклав стрілу і відтягнув праву руку до скроні. Мить — і співуча стріла променем сяйнула через широку галявину. Ще мить — і олень ­ватажок високо підскочив на місці, а потім, як підтятий, упав додолу. Лісники від подиву тільки зойкнули, а тоді сердито почали репетувати. Найбільше лютував той, що сам же таки запропонував битися об заклад. — Ти знаєш, дурна твоя голово, що ти накоїв? — кричав головний лісничий. — Ти вбив королівського оленя! За такі витівки наш король Генріх карає смертю. Ні слова про гроші! Мерщій забирайся геть, і щоб мої очі більше тебе не бачили! Хвиля обурення піднеслась у грудях Роберта, і він не стримався. — Я йду, бо твоя пика вже намуляла мені очі, любий лісничий. На тобі недоноски мого батька! — вигукнув він і, відвернувшись, пішов своєю дорогою. Лісничий сприйняв ці слова як погрозу. Налившись кров’ю від люті, він схопив свій лук і без попередження вистрілив у спину Робові. На щастя хлопця, в останній момент лісничий, наступивши на суху гіл­ку, хитнувся: стріла просвистіла у Робіна біля самісінького вуха і лише вирвала кілька волосинок на голові. Роб затремтів від гніву і рвучко обернувся до ворога, який стояв кроків за сорок від нього.
— Ха! — вигукнув він. — Хвастати майстер, а стріляти не вмієш! Ось тобі з мого іграшкового лука! У повітря шугнула стріла. Головний лісничий зойкнув і впав долілиць. З лютими криками лісники стовпились навколо свого начальника, але побачили, що допомога йому вже не потрібна. Так помстився Роб за смерть батька, хоч тепер сам опинився поза законом. Поки лісники ще не отямилися, він кинувся тікати і біг усе далі й далі в зелену гущавину лісу. Дерева, розгойдуючись проти вітру, гостинно розкривали перед ним обійми гілок, ніби вітали з поверненням додому. (…)  
Надвечір Роб дістався хатини,  у  якій жила бідна вдова. Дізнавшись, що сталося  з  юнаком, добра жінка порадила йому шукати  в  лісі ватагу хоробрих лучників. До них пристали  й  сини старенької, оголошені розбійниками за те, що вполювали королівського оленя. Роб вирішив приєднатися до лісової братії  і  того  ж  вечора познайомився з  удовиченками. Упевнившись, що юнак має шляхетні наміри, чоловіки взяли з  нього присягу на вірність  і  розповіли, де знаходиться їхня схованка. Вони повідомили також, що лісовий загін ще не обрав собі ватажка й стати ним має переможець турніру  в Ноттінгемі. Ця розмова ще більше розпалила Робове бажання взяти участь у змаганні. Однак діставшись міста, юнак дізнався, що після сутички  з  лісничим його розшукують як особу, оголошену поза законом. Тому, хто впіймає Роба, було обіцяно щедру грошову винагороду. Становище юнака було вкрай небезпечним, але він не злякався  і не розгубився… 
Великі змагання почалися після полудня. Двадцять лучників вийшли на поле для турнірів і приготувалися до боротьби за золоту стрілу. Серед них впадав в око жалюгідний на вигляд жебрак, одягнений в строкате лахміття, із засмаглими до чорного й подряпаними обличчям та руками. Копицю рудуватого волосся прикривав каптур, дуже схожий на ті, які носять монахи. Жебрак повільно прокульгав за стрільцями і неквапливо зайняв місце в їхньому ряду. З натовпу почулися глузливі вигуки. Та, оскільки за умовами змагання в них міг узяти участь кожен, ніхто не вимагав, щоб жебрака прогнали. Пліч ­о ­пліч з Робом, — бо це, безумовно, був він, — стояв муску- лястий смагляволиций парубійко із зеленою пов’язкою на лівому оці. З нього теж реготали, але він не звертав на те жодної уваги і мовчки випробовував свій лук вправними, звичними до стрілецької зброї руками. Трибуни для глядачів, що величезною підковою оточували стрільбище, були переповнені. Там зібралася дрібна шляхта й поспільство з навколишніх сіл та містечок. Усі нетерпляче чекали початку змагань. У центральній ложі сидів кістлявий бундючний шериф, його обвішана коштовностями дружина й дочка, яка всім своїм виглядом показувала, що вона сподівається одержати золоту стрілу з рук переможця і таким чином стати королевою дня. Сусідню з ними ложу займав товстенний єпископ Герфорда, а в ложі з другого боку сиділа дівчина, чиє темне волосся, карі очі й витончені риси обличчя примусили серце Роба радісно стрепенутись. То була Маріан! Вона приїхала погостювати з Лондона від двору королеви і тепер сором’язливо горнулася до свого батька, графа Хантінгдона. Якщо й раніше Роб поклав собі будь ­що завоювати золоту стрілу, то тепер, коли він побачив миле обличчя Маріан, це рішення зміцнилося в сотні разів. (…)
Проспівали сурми, і натовп завмер. Герольди1 ще раз оголосили умови змагань. У ньому могли взяти участь усі бажаючі. Першу ціль буде поставлено за тридцять елів2. Ті, що влучать у яблучко, стрілятимуть у другу ціль, пересунуту на десять елів далі. Третю ціль поставлять ще далі, і так аж поки визначиться остаточний переможець. Переможець одержує золоту стрілу й посаду королівського лісничого. Він також завойовує право обрати королеву дня. (…) Ціль стояла не дуже далеко, і двадцять стрільців з двадцяти влучили в самісіньке яблучко. Роб стріляв шостий. Чоловік із зеленою пов’язкою на оці зустрів його постріл схвальним бурмотінням. Сам він пустив свою стрілу недбало, але також влучив у середину, де був кружечок, не більший за бичаче око. Натовп шаленим ревом і вигуками «ура» вітав переможців першого туру змагання. Знову заспівали сурми, і другу ціль було поставлено вже за сорок елів. Перші три лучники й цього разу поклали стріли у внутрішнє коло. Це були загальні улюбленці публіки, і їх нагородили гучними оплесками, гадаючи, що саме вони вийдуть переможцями. Однак глядачі перешіп- тувалися, що кожен з них має свого покровителя в особі присутніх тут трьох високоповажних людей. Четвертий і п’ятий лучники ледве зачепили краєчок кола. Роб спокійно пустив свою стрілу, і вона впевнено лягла в сяючу цяточку. — Жебрак! Дивіться, що робить жебрак! — шаленів розпалений натовп. — Знову йому пощастило! І справді, стріла Роба стриміла набагато ближче до середини, ніж будь­ чия інша. Влучніше за нього вистрілив тільки «Одноокий», як охрестив натовп парубійка з перев’язаним оком. На його постріл глядачі відповіли одностайним ревом. Таку стрільбу можна було побачити в Ноттінгемі не кожного дня. Решта лучників або розгубилися, бачачи влучні постріли тих, хто стріляв попереду, або ж просто не змогли витримати темпу змагання. Вони один по одному схибили і з похнюпленими головами відійшли. Тим часом сурми сповістили про початок третього туру — ціль установили на відстані п’ятдесяти елів. (…) Лучники знову приготувались до стрільби. Відчувалося, що вони трохи нервують. Третя ціль виглядала меншою, ніж саме яблучко  Стріли перших трьох претендентів на приз ледь зачепили краєчок внутрішнього кола. Роб занепокоєно став на лінію стрільби. А непокоїтися було чого. Саме в цей час набігло кілька хмарок, затьмаривши ціль, і повіяв різкий боковий вітерець. На мить юнак звернув свій погляд на ложу, де сиділа темноока дівчина. Серце його радісно тьохнуло. Маріан помітила цей погляд і заспокійливо усміхнулась! Роб одразу відчув, що вона впі­знала його, незважаючи на чудне вбрання, і всією душею бажала йому не зганьбити славу старого Шервудського лісу. Роб упевненою рукою натягнув лук і, вибравши мить між поривами вітру, пустив стрілу. Вона співуче пролетіла через поле і вп’ялася в самісіньку середину цілі. — Жебрак! Жебрак! Ура йому, ура! — заволав збуджений натовп, змінивши свої глузування на цілковиту прихильність до Роба. — Ну що, поб’єш його, Одноокий? Парубійко із зеленою пов’язкою на оці зневажливо посміхнувся і став до бою. Невимушеним граціозним рухом він натягнув лук і, ніби й не дивлячись на ціль, пустив крилату стрілу. Вона із свистом шугнула до цілі; сотні застиглих очей проводжали її в польоті. І знову дикий рев натовпу розітнув напружену тишу. Стріла Одноокого лише трішечки не влучила в середину, але обідрала пір’я на стрілі Роба. Придивившись до цілі й зрозумівши свою помилку, невідомий лучник здивовано знизав плечима. Він не врахував перемінних подувів вітру, і стрілу занесло трохи вбік. Та, незважаючи на свою поразку, він перший поздоровив Роба з перемогою. — Сподіваюсь, ми ще колись позмагаємося, — сказав він. — А по правді, мені зовсім не потрібна ота золота цяцька; я просто хотів допекти ненависному шерифу. Що ж, тепер коронуй обраницю свого серця. І, несподівано повернувшись спиною, він зник у натовпі раніше, ніж Роб спромігся сказати, що він теж при нагоді охоче б з ним позмагався. Герольд запросив Роба до ложі шерифа, де чекала його винагорода. — Дивний ти хлопець, — промовив шериф, знервовано кусаючи губи, — але стріляєш добре. Як тебе звати? Маріан підсунулася ближче й уважно дослухалася, чекаючи відповіді. — Я Роб Мандрівник, мілорде шерифе, — відповів лучник ­жебрак. Маріан відхилилась назад і засміялась. — Ну от що, Робе Мандрівнику, — мовив шериф, — хоч ти й не дуже дбаєш про своє тіло та одяг, але до пуття тебе можна довести. Хочеш на службу до мене? — Роб Мандрівник завжди був вільний і не бажає нікому служити. Брови шерифа погрозливо зійшлися на переніссі, але заради дочки та золотої стріли він удав, що пропустив відповідь жебрака повз вуха. — Робе Мандрівнику, — сказав він, — ось золота стріла, яка належить кращому лучникові нинішнього дня. І ти завоював цей приз. Подаруй його тій, яка цього справді гідна. При цих словах герольд підштовхнув Роба ліктем і майже силоміць повернув його до дочки шерифа, яка сиділа з пісною усмішкою на вустах. Та Роб не звернув на це уваги. Він узяв золоту стрілу й підійшов прямо до ложі, де сиділа прекрасна Маріан.
— Леді, — звернувся до неї Роб, — прошу вас, прийміть оцей маленький подарунок від бідного мандрівника, готового завжди вам служити найкращими стрілами із свого сагайдака. — Дякую вам, Робе в каптурі, — відповіла дівчина, лукаво звівши брівку і встромивши сяючу стрілу у своє темне волосся. Натовп голосно закричав: — Слава нашій королеві! Слава! Шериф тільки зиркав спідлоба на обірванця лучника, який відмовився від служби в нього, без слова подяки забрав приз та ще й на очах у всіх принизив його дочку. Він хотів був щось сказати, але чванлива дочка стримала його. Тоді шериф покликав свою сторожу й наказав стежити за жебраком. Але Роб спритно крутнувся і, загубившись у натовпі, швидко попрямував до міської брами. (…)  

Увечері Роб дістався схованки лісовиків, де його радо зустріли сини вдови.  (…) Один із трьох синів удови, на прізвисько Дебелий Вілл, вийшов наперед і промовив: — Друзі, усі ви знаєте, що нашому загонові досі бракувало справжнього ватажка — шляхетного, добре вихованого, розумного, спритного і сміливого. Здається, тепер ми знайшли отамана в особі цього юнака. Я і мої брати сказали йому, що ви оберете собі у ватажки того, хто пошиє сьогодні шерифа в дурні, заволодівши його золотою стрілою. Правду я кажу? Усі погодилися, і Вілл обернув ся до Роба. — Які новини принесли ви з Ноттінгема? — запитав він. Роб засміявся. — Можу сказати, що я таки справді пошив шерифа в дурні, а на додачу ще й забрав у нього золоту стрілу. Однак щодо призу, ви мусите повірити мені на слово, бо я подарував його одній дівчині. Та побачивши, що слова його здалися не дуже переконливими, Роб додав: — Я буду радий, коли ви приймете мене у вашу сім’ю простим лучником. Бо тут, я бачу, є старші й досвідченіші люди, ніж я. На цих словах із групи лісовиків вийшов наперед високий смагляволиций чоловік, і Роб відразу впізнав у ньому лучника із зеленою пов’язкою на оці; тільки пов’язку тепер він зняв і дивився на світ обома очима — сміливими й чесними. Він сказав: — Робе в каптурі — так, здається, назвала вас леді, — я можу потвер- дити ваші слова. Ви вміло збили пиху з шерифа, не гірше, ніж це зробив би я. Ми не вимагатимемо од вас золотої стріли, бо вона потрапила в гарненькі ручки. А хто з нас краще стріляє, ви чи я, це нехай покаже майбутнє. Однак я, Вілл Стютлі, при всіх заявляю, що не визнаю ніякого іншого ватажка, крім вас. І добрий Вілл Стютлі розповів друзям усе, що сталося під час змагань, а потім простягнув Робові руку на знак своєї відданості. Те ж саме зробили три молодих удовиченки, а слідом за ними з радісними вигуками й усі інші розбійники, серед яких Вілл Стютлі досі вважався найкращим стрільцем. Усі випили за Роба по кухлю чорного пива, після чого щойно обраного ватажка нарекли Робіном Гудом. Роб не заперечував, бо так назвала його прекрасна Маріан1 . Того вечора ще довго навколо багаття лунали бадьорі пісні й точили- ся веселі розмови. Ватага подарувала Робіну Гудові ріжок, яким він мав скликати своїх бійців. Усі урочисто поклялися в тому, що, забираючи гроші та речі в багатіїв, вони всіляко допомагатимуть бідним та знедоленим і ніколи не заподіють зла жінці, — нехай то буде дівчина, молодиця чи вдова. Клятву давали під розлогим пишнолистим деревом, при спалахах багрових омахів полум’я, за доброю вечерею і кухлем пива. Так Робін Гуд став розбійником. Переклад Ю. Юри